|
| Ip: 178.94.154.136 Тема: Традиційна пісенна культура Полісся - територія з автохтонним східнослов'янським населенням, у минулому мінімально охопленим міграціями. Сьогодні це один 'з найбільш архаїчних в етнокультурному відношенні регіонів слов'янського світу, що зберігає [...] мовні, обрядові, фольклорні релікти минулих віків'. Високий ступінь збереженості музичного фольклору дозволив етномузикологам виявити на Поліссі 'історично найбільш ранні й, очевидно, кореневі традиційні форми пісенного мистецтва східних слов'ян'. У 30-х рр. тут працювали видатні українські та російські вчені К.Квітка, Є.Гіппіус, З.Евальд, Ф.Колесса, протягом останніх 20-ти років проводиться фронтальне обстеження поліської традиційної музики в ході експедицій Національної музи-чної академії України ім. П.І.Чайковського (Київ), Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка та Культурологічної Міністерства з питань надзвичайних ситуацій. Зібрані матеріали дозволяють виокремити у пісенній культурі Полісся три функціонально-стилістичні групи: а) ран-ньотрадиційні наспіви (переважно приурочені до певних ритуалів), б) традиційна (старовинна) лірика (неприурочені або умовно приурочені пісні), в) мелодії пізньої традиції (їх можна хронологічно окреслити межами ХІХ-ХХ ст.). Найпотужніший пласт складають ранньотрадиційні наспіви - він є базовим для музичної стилістики цього регіону, тому заслуговує особливої уваги. Ранньотрадиційні наспіви Мелодії ранньої традиції мають витоки у культурі поганської доби, більшість їх закріплена за певними датами й термі-нами календарного обрядового циклу (Різдво, Великий Піст, Трійця, Купало, жнива тощо), пов'язана з оказіональними (на-приклад, 'викликання дощу' чи 'відвертання хмари') та родинними ритуалами (хрестини, весілля, похорон). Первісна функція таких наспівів - магічна: вони мали впливати на сили природи з метою підпорядкувати їх потребам людської спільноти, також регулювати соціальні відносини (наприклад, знешкоджувати чаклунів тощо). Обрядовими діями відзначалися певні стани в житті природи, від яких залежав успіх вирощування врожаю: дні зимового й літнього сонцестояння (святки й Купала), кінець зими - початок весни, перехід від весни до літа (троїцький період), пора визрівання й збору врожаю (жнива). Періоди між сезонами вважалися перехідними, кризовими - в цей час відкривався кордон між двома світами й на 'цьому світі' з'являлися представники 'того світу'. Їх спочатку з пошаною зустрічали (обряд 'зустріч весни'), годували (обряди колядування, 'водіння Куста'), визначений час співіснували з ними, а по закінченні транзитного періоду випроводжали ('проводи Зими', 'проводи Русалок'), знищували атрибути перебування 'предків' (спалювання 'відьми' на Купала, розривання вбрання Куста). Кордон між світами повинен був знову закритися, а потойбічні сили мали відійти до місця свого постійного перебування. На Поліссі 'культ предків' був дуже розвиненим. Ще й сьогодні поліщукам, народженим у 1910-20-х роках, відома магія ритуального спілкування з померлими. Поліські жінки, які за щоденними турботами роками не вибирались за межі свого села, загубленого серед соснових борів й нескінченних боліт, в скрутну хвилину зверталися за допомогою до всевладних 'дідів'. Ті, як дізнаємося з фольклорних текстів, мешкали за хмарами й опікувалися живими родичами, навідуючись до них у певні дні: Попуд лісом темна хмара, йа в тий хмарі мий батенько, Попид хмарою ходить, із хмарою говорить: - Ой хмаронько, ой мамонько, обийди чисте поле, Моє дитьо в чистом полю, на чужому загону... (співається у жнива, записано у 1984 р. в с.Дубчиці Зарічненського району Рівненської обл.) …Гості мої жаданиї - батько й мати з України [у розумінні поліщуків - з далеких країв] Вчора пізно приєхали, сьодні рано од'єщають, [нічні гості - померлі батьки жниці] Од'єщавши приказвають: - Горуй, дитьо, горуй, дитки свої мали годуй… (співається у жнива, записано у 1986 р. в с.Прикладники Зарічненського району Рівненської обл.) Вийди, дєдоньку, та й на юлоньку. Приспів: Щодрий вечор, добрий вечор! Послухай Того, хто в хмарці гуде, пчілоньки веде… (щедрівка, записано у 1989 р. в с.Хоцунь Любешівського району Волинської обл.) Одним з найвпливовіших способів спілкування з представниками 'того світу' став обрядовий спів - надзвичайно голосне (на межі крику) виконання магічних пісенних заклинань. Разом із ритуальними акціями, що підсилювали їх дію, специфічним місцем і часом застосування обрядовий спів мав величезну силу - життєтворчу і руйнівну, залежно від того, на що був спря-мований. Він використовувався не у всіх обрядах, а головним чином у тих, які у землеробських суспільствах пов'язуються з отриманням врожаю. Тому взимку, коли земля спить, голосного співу майже не чути, натомість у весняно-літній час інтенсив-ність обрядового співу різко зростає. У східнослов'янських традиціях магічні календарні пісні виконувалися майже виключно жінками: ранньою весною - незаміжніми дівчатами, пісні троїцько-купальського циклу співали переважно дівчата й молодиці, влітку, у час визрівання хлібів - заміжні жінки виконували жнивні пісні. Єдина пора, коли у відправі ритуалів брали участь діти й чоловіки - це зміна старого й нового року. Початок річного циклу, що тепер припадає на Святки, відзначений 'парадом' всіх основних статево-вікових і соціальних груп традиційного суспільства: це знаходить вираження у багатократності повторення ритуального обходу дворів колядниками різного складу - дітьми, дівчатами, хлопцями, чоловіками, заміжніми жінками - кожних зі своїм репертуаром. Традиція ритуального спілкування з духами природи через спів-крик сформувала ориґінальні співочі тембри. Завдяки магічній функції наспівів специфічна манера їх виконання збереглася й дотепер: поліські ранньотрадиційні мелодії співаються грудним, дещо 'дикуватим' тембром з блискавичними переключеннями голосу в головний регістр. Вони насичені акцентова-ними ритмами, мелодичною орнаментикою, специфічними вигуками. Магія колективного ритуального співу - злиття в єдиному унісоні яскравих жіночих голосів - справляє містичне враження як на виконавців, так і на слухачів. Чарує розмаїття тембрів, свіжість музичних інтонацій, майже не знаних навіть у професійних музичній традиції. У пізніші часи така манера знайшла використання і в ліричних мелодіях. Визначити хронологічні межі формування мелодій найстаршого історико-стилістичного пласту практично неможливо, тим більше що процес їх усного, а значить - варіантного, оновленого відтворення на Поліссі подекуди триває і нині. Можемо лише відрізняти ранньотрадиційні наспіви від пісень новіших стилів за їх особливими музичними морфологічними характери-стиками. Основними морфологічними характеристиками ранньотрадиційних наспівів є типова музично-ритмічна формула (хара-ктерний для певного жанру ритмічний малюнок), відповідна їй силабо-ритмічна форма вірша, специфічні лади (звуковий об'єм вузького звукового діапазону - не більше 5-6 звуків, найчастіше - 3-4-и-звукові звукоряди), унісонно-гетерофонічна фактура (усі співаки виконують принципово одноголосну мелодію, але час від часу хтось з них тимчасово 'відхиляється' на інші звуки, утворюючи варіант мелодичної лінії). До кожного такого формульного наспіву, як правило, долучається значна кількість поетичних текстів відповідної тематики. Нерідко діапазон сюжетів буває дуже широким - більше 50-ти на одну мелодію. Таким чином нині, на початку третього тисячоліття на Поліссі зберігаються старовинні форми музикування, що мають у своїй основі світоглядні уявлення язичницьких часів. Елементи архаїчного світосприйняття простежуються у потребі поліських жителів відтворювати давні ритуали, пов'язані із землеробським календарем, супроводжуючи найважливіші з цих ритуалів співом. Подамо короткий огляд основних обрядових подій, типових для Полісся, та пов'язаних з ними пісень. Особливе значення серед ритуальних дійств поліщуків мав початок нового року, що колись припадав на весну, згодом був перенесений на зиму - на дні 'повороту сонця на літо', а в наш час приурочений до Різдва Христового та зимових святок. Головні обряди зимових святок - обходи дворів на Різдво (колядування) і на Василя (щедрування). Сенс обрядів полягав у магічному заклинанні добра на весь наступний рік за допомогою 'дідів-предків', що їх уособлювали колядники. Колядний обряд, зокрема, є прямим відображенням прибуття духів предків та їх ритуального годування-'задобрювання'. Це стосується і інших обхідних ритуалів, наприклад, 'водіння Куста'. Побажання добробуту господареві та його сім'ї є характерною рисою зимових пісень. В окремих регіонах Полісся (Ки-ївське, Чернігівське, окремі села на Рівненщині) під Новий рік хлопці водили по хатах веселу й водночас страшнувату 'Козу' ('Коза' ляпала дерев'яною щелепою, лякаючи дітей) з виставою про її 'смерть і воскресіння'. На відміну від весняно-літніх свят, що зберегли виразний відгомін язичницького світосприйняття, сучасний зимовий святковий цикл значною мірою християнізований: часи європейського ренесансу і бароко збагатили колядки розповідями про народження Христа та інші біблійні події з канонічних й апокрифічних Євангелій. Сьогодні мелодії періоду зимових святок утворюють конгломерат стилістично різноманітних творів - від примітивних напівдекламаційних дитячих щедрівок до багатоголосих мішаних хорів, позначених впливом церковної культури . Традиційні поліські колядки зазвичай одноголосно-гетерофонні, виконуються, як правило, під вікнами у закличній манері - щоб господа-реві було добре чути побажання колядників. Дівочі й парубоцькі громади колядували окремо, нерідко у супроводі скрипки. Відомо, що в давнину початок року припадав на весну. Сліди цього й досі проглядаються у календарних обрядах полі-щуків: весна сприймається ними як початок нового хліборобсько-господарського циклу. Прихід весни на Поліссі супрово-джують архаїчні ритуали, яких вже майже не зустрічаємо на інших українських територіях. Так, на Пінщині ранньої весни - 'єк ще но сниг ізлізе' - всім селом 'гонили зиму': стукотіли кийками об паркани, викидали непотріб (деркачі, стоптані постоли) на річку, щоб плив за водою до іншого світу, куди випроваджувалася 'Зима', гукали й співали: 'Іди, Зима, под піч! А ти, Весно, да на покуттє!..' Ще й сьогодні поліщуки вважають, що весна не наступить, якщо жінки не закличуть її голосним співом-криком на від-критому повітрі, звертаючись до одного з таємничих язичницьких повелителів природи з проханням відімкнути літо і випустити на землю тепло: 'Володар-Володар! Одчиняй ворота!'. Давні люди уявляли, що літо та тепло зачинені за високими ворітьми там, де живуть всевладні духи предків. Закликати весну могли лише дівчата - тільки їхні молоді дзвінкі голоси могли долинути до грізного повелителя… Веснянки-заклички найбільшою мірою виявляють специфіку давніх співочих ритуалів: це наспіви з 3-4-х тонів, вико-нувані на межі крику - колишні язичницькі формули-заклинання. Жіночі голоси прагнуть злитися до унісону, подекуди розга-лужуючись на терпкі незвичні співзвуччя, використовуються особливі виконавські прийоми - так зване 'гукання'. Виконання закличок завжди пов'язане з певним місцем (узвишшя, звідки голос лунав якнайдалі), часом (розтавання снігу, льодохід) та ритуальними діями (підкидання обрядового печива-'пташок'). Етнологи інтерпретують їх як запрошення предків - опікунів господарства, що супроводжується їх ритуальним годуванням - для щасливого проходження через один із кризових етапів у житті природи. Інша група весняних наспівів - хороводи. Їх найважливіший структурний компонент, якого немає у закличках, - певним способом організований рух. Сьогодні є достатньо відомостей, які підтверджують, що певні способи руху (наприклад, хоро-води) мають магічну спрямованість - це дії продукуючого типу, спрямовані на підсилення росту культурних рослин. Згодом до ритуальних веснянок долучились ігрові та ліричні часом на одну мелодію. Це розширило можливості вико-ристання цих обрядових співанок. Центральним у східнослов'янському річному циклі є троїцько-купальський обрядовий комплекс. Він усвідомлюється як перехідний між весною й літом, оскільки припадає на пік розквіту природи. У різних місцевостях узвичаєні різні часові терміни цього комплексу. В українців популярнішим став купальський обряд, але в окремих місцевостях Полісся переважають ритуали, приурочені до троїцького тижня. Як і будь-який період, перехідний між сезонами, цей час характеризується розмиканням границі між 'цим' і 'тим' сві-тами й появою душ померлих на землі, вступом їх у контакт з живими. Покійники у традиційній культурі поділялися на різні роди: окрім тих, що померли своєю смертю ('діди', 'предки') були й такі, що померли 'несвоєю' смертю й не дожили віку (діти, молодь, потопельники, самогубці й інші). Друга група покійників вважалася особиво небезпечною: вони були 'ходячими' - навідувались і лякали живих, могли нашкодити. У Троїцькі свята поминають саме таких покійників - майже винятково померлих дітей, дівчат, молодих жінок, які в цей час перетворювалися у 'русалок'. Розповідають пінчуки 1901-1920-х р.н. : 'Єк уже ліс розов'єтца - сьпиваїмо вже 'тройцу'. Першого дня Трійци рано беремо клін, лепіх, та несемо, постелим на могилах… Пудвечор вбіраємо креста: от де втопитца чоловік - там ставляли креста, і діти того креста радuли - лепешок, цьвєти прив'єзуємо… Ето 'Умeрших Трійца'' (с.Дубчиці Зарічненського р-ну Рівненської обл.). У с.Сварицевичі Дубровицького р-ну Рівненської обл. на Трійцю вранці 'на мoглицях' екстатично голосили жінки, імпровізуючи тексти і в той же час відтворюючи (кожна на свій лад) усталену мелодекламаційну формулу. Важко без сліз слухати цю драматичну поліфонію... Зелень у вигляді дерев, гілок, трав, квітів є головним атрибутом і дієвою особою троїцько-купальських ритуалів - зага-льновідомі в Україні звичаї в ці дні, звані в народі 'Зеленими святками', прикрашати зеленню оселі, плести вінки. Найбільш оригінальні ритуальні дії троїцьких свят, невідомі в інших теренах України, ще сьогодні побутують на Пінському Поліссі ('водіння Куста'), у переселенців з Чорнобильського району ('проводи русалок'). 'І вже водять 'Куста': узмуть нарєдять дівчину гарну - наламнем голлє з липи, кльону, усєкого зілля, вінки нав'єм, да опутаїм її вкруговую і поїсом чирвоним об'єжемо - геть шо вона не бачить, куди йти. Ниц не винно в її - ни очей, ни рукей, ни ногей - ниц, онну голову винно з вінком - не знати, яка то дівчина. Ведем її - мніго бабей іде - хазяїну пид хату да й спиваїм 'трійцу'. Хазяїн обіллє Куста водою, коб не в'яли квитки тиє, дасть кусок хліба, грошей - Кустови на черевички, бо Куст 'поїде до батенька в гости', поставить випить. От уже походимо по хатах, а тоді Куста одвідуть до льону та розбируть, і теє зілля розтрасем кала льону. А тоді хутчій дивки порозбігаютса всі геть окола ріки - віночка з Куста пускаємо на воду - хай пливе, і кажна жде: до якеї винок запливе - тая того году замуж пойде. Да пудимаєм 'на Гура' ту дівку, що Куст, да б'ютса кльоном: - Клінца-клінца, взавтра буде Трійца! - так приказують'. Ось яким є давній сенс цього ритуалу. Гостини Куста 'у батенька' означають подорож 'на той світ'. Невпізнана дівчи-на-Куст - особа без обличчя і без імені - є посланицею до предків, у яких проситиме дощу, необхідного для врожаю. Дощ символізується бризканням, 'Дідів' вшановують поминальною вечерею і відвідуванням могил. Духи померлих могли не лише виходити з могил, з води, спускатись по деревах, але й 'виростати' із зелені, тому троїцька зелень в хаті символізує появу духів дідів в хаті й перебування їх там певний час, а потім випроводжання. Троїцька (й ку-пальська) зелень має захисні й продукуючі якості, приносить здоров'я - розтрушуючи гілки з Куста на полі та б'ючи ними одна об одну, учасники обряду прилучаються до потужної рослинної сили, яка сприяє плодовитості ниви і розквіту дівочої краси. Символічне нищення-розривання зеленого вбрання Куста є відгомоном давніх ритуальних жертвоприношень. Кустовий наспів лунав від Великодня до Трійці, міг супроводитися грою скрипаля. Пастух, вирізавши з молодої крушини сопілку-'кoлянку', втішав себе на самоті 'троєцькими' награваннями, подекуди сам собі й підспівував. За уявленнями мешканців Київського Полісся, на Зелені свята 'на цей світ' приходять русалки у вигляді дівчат з розпу-щеним волоссям, вбраних у самі сорочки. Русалками вважали померлих дівчат, особливо тих, що загинули у водній стихії - усі потопельниці стають русалками. У понеділок по закінченні троїцького тижня на Київському, Чернігівському, Гомельському Поліссі 'проводжали русалок': селянки у вінках з голосним співом русальних пісень гуртами сходились до кладовища, плесканням в долоні, шумом і пострілами відганяли 'русалок', примушуючи їх повернутись до своїх могил, розкладали вог-нища на воротах кладовища. Ритуал Проводів русалок завершує троїцький період і розпочинає петрівський піст, який припадає на жнива: Вам, русалочки, в зємлє спать, А нам, молодим, жито жать.… На Житомирському Поліссі центром літніх обрядів був день Івана Купала: цієї ночі відбувались різноманітні ритуальні святкування з вогнем і обрядовим деревом. Наприклад, 'палили відьму' - розкладали вогнище, в якому знищували жаб; несли з різних кутків села зрубані деревця, прикрашені запаленими свічками або ж берестою; прикрашали й запалювали величезну стару сосну на околиці села та ін. Запалювання вогнів трактувалося як ознака очікування 'непростих гостей'. В цей день і протягом петрівського посту виконувались 'петровки' - на кілька спеціальних мелодій. Пісні без упину звучали по дорозі до місця, де здійснювалися головні купальські ритуальні акції - здебільшого за межами села, на узвишші. Пісні відзначали особливий статус шляху-дороги як руху з обжитого людиною простору за його межі для досягнення межі між світами, яка знаходиться у певній точці - в полі, в лісі, на кладовищі. Потужний звук міг вже сам по собі 'розімкнути' межу, він закликав духів вступити в діалог. Цілу ніч голосний спів лунав в обраному місці. Межі, в яких його було чути, окреслювали певний сакральний культурний простір, у якому відбувалося спілкування з предками. Кінцеві дії ритуалу - спалювання предметів, що символізували 'відьму', - означали випроводжання духів. Важливою рисою поліського музичного стилю є пісні, приурочені до часу збирання врожаю - жнивні мелодії, особ-ливо ті, які нагадують голосіння. Їх називають 'літо' або 'жниво'. Найменше мелодії цих пісень нагадують традиційну пісню: 'тягнеш, би голосиш, би плачеш' - кажуть про них співачки. Їх співали і безпосередньо під час роботи, і у хвилини відпочинку. Порівняти цей спосіб звертання до померлих зі справжніми голосіннями дозволяє документальний запис поминальних плачів на кладовищі, зроблений на Трійцю під час ритуалу 'Водіння Куста'. У гарячу пору жнив добру погоду забезпечували замовлян-нями, які виголошувались або розспівувались на мелодію 'літа': Ой одверни, Боже, хмару, да на чужую сторону, Там деди бородати, ой а дивкие черевати... Жнива завершувались ритуалом виготовлення 'бороди' або 'діда': останній пучок невижатого колосся прикрашали кві-тами й лишали в полі, обгородивши соломою - це частка врожаю, яка належить предкам. Закінчення жнив у південній частині Полісся супроводжували інші мелодії - більш святкові, іноді жартівливі. Коли дожинали 'толокою', присвячували пісню господарю. Вдячний за працю господар наймав музик, частував женців. Протягом літа в полі, в лісі звучали й інші мелодії, не регламентовані обрядовими обставинами. Окрім спеціальних мелодій традиція дозволяла по закінченні ритуалів співати й звичайні ('прості') пісні - ліричні, жартівливі, балади. За певних обставин до гурту приєднувались сільські музики - виконавці на дудці, скрипці, бубні... Восени, після збору врожаю, яскраві загальносільські видовища припинялися. Однак осінній сезон також мав певні ме-лодії, за стилем наближені до давньотрадиційної лірики. Наспіви родинно-обрядового циклу До мелодій ранньої традиції належать також наспіви, що обслуговують важливі події особистого життя людини - наро-дження й хрестини, шлюб, смерть. В Дубровицькому, Олевському районах вдалося записати реліктові зразки пісень, що виконувалися на хрестинах. Колекція поліської музичної архаїки містить також поминальні голосіння - відголосок давніх музично-речитативних форм спілкування з душами померлих. Оригінальність поліського музичного стилю помітна і в такому жанрі, як 'колиханки': їхні мелодії не подібні до колискових наспівів, поширених в інших частинах України. Багатством музичних форм відзначаються поліські весільні ритуали. Як і обряди календарного циклу, вони зберігають чимало архаїчних рис. Весільні мелодії Полісся звучать колоритно завдяки перемінності ритмів, мелодичній варіантності. В цьому регіоні зафіксована найбільша кількість весільних ритмічних формул - близько 25 форм. Серед них є й такі, що не відомі в інших регіонах України, вони складають особливість саме поліського циклу. За способом їх звуковисотного прочитання можна виділити три основні різновиди пісень: а) архаїчні 3-4-звукові мелодії, б) наспіви квінтового ладу, в) 'драматичні' наспіви - переважно мінорні, зі складними відношеннями висотних щаблів, подекуди з загостреними ладовими тяжіннями. Наспіви групи а) властиві саме поліському регіону, ареал їх побутування продовжується далі на північ від Полісся. Наспіви групи б) об'єднують поліську традицію з Поділлям та окремими місцевостями Білорусі. 'Драматичні' мелодії (група в), оче-видно, з'явилися на Поліссі внаслідок міграцій з Поділля, найбільша їх кількість зосереджена у Погоринні та на південних окраїнах Полісся. Весільні пісні супроводжують більшість весільних ритуалів: цикл передвесільних приготувань, випікання короваю, су-кання свічок , виготовлення весільного деревця ('вільця'), приготування до вінчання, перебирання молодої у молодицю (пере-міна головного убору), випровожання молодих та ін. Ряд весільних обрядів відкривався спеціальним маршем: від`їзд до вінчання і зустріч 'од вінця'. Скрипковий супровід ритуально-пісенної частини весілля є нині явищем реліктовим, тому записи скрипалів треба вва-жати великим успіхом польових розвідок. Ті пісні, що можуть виконуватися в будь-який час, складають велику й різноманітну групу. Найстарші з них невеликі за звуковим обсягом, з 'мережаною' гетерофонною фактурою, у якій ще не відокремився сольний підголосок, що характеризує класичну українську лірику так званої 'золотої доби' (за Ф.Колессою) - епохи формування основ національної культури. Подекуди такі наспіви відрізняються від власне календарних лише трохи ширшим звуковим діапазоном й більшою свободою мелодичного варіювання. Воно пов`язане із сольним способом виконання (ритуальні наспіви виконувалися завжди гуртом, за винятком голосінь). Сольну традицію в альбомі ілюструють жіночий і чоловічий спів, останній є рідкісним явищем в сьогоденному сільському музичному побуті. Йосип Делідон із с.Бродниця - найстарший виконавець серед тих, чиї голоси зберегла плівка, - всі мелодії співає у старовинній манері виконання 'жоноцким голосом'. Ці мелодії могли відтворюватись і в інструментальному варіанті (трек 26). Такі орнаментальні імпровізації не подібні до багатоголосих зразків, що звичайно виконуються 'на беседі' - під час гуляння, за святковим столом і т. ін. Як і в усій Україні, на Поліссі набули популярності пісні з верхнім сольним підголоском. Характерною рисою цієї групи пісень є наявність верхнього підголоска-'пудводи': сольний голос підводчиці прикрашає основну мелодію, яку ведуть гуртом у нижній частині хорової партитури. Для кожного співака відкриваються широкі можливості для самовиявлення: індивідуальні розгалуження мелодичних ліній у нижньому голосі, 'змагання' сольних партій, що досягають вищого рівня музичного спілку-вання - імпровізації. Більш типовим для поліської лірики є спів, оздоблений орнаментальним плетивом в усіх голосах і наси-чений акцентами, що надають виконанню одночасно імпульсивності і розміреності. Нікого не може залишити байдужим довершений спів гурту села Старі Коні з його лідеркою - заспівувачкою і виводчицею Домінікою Чекун. Місцевий стиль співу позначається і на піснях, складених у ХІХ-ХХ ст. Поміж них - рекрутські або солдатські пісні, що співалися на проводах хлопців до армії. Не бракує на Поліссі й жартівливих і пародійних пісеньок, частівок, супроводжуваних танцями. Насамкінець зауважимо таку особливість Полісся, як дрібний поділ території за місцевими музичними діалектами, кожен з яких вирізняється ориґінальними ознаками. Це - наслідок численних історичних подій, що відбувалися в даному реґіоні: тут пролягають кілька пасм різних історичних кордонів значної давнини й вагомості (найважливішими є Прип'ять як бал-то-слов'янська межа, котра згодом стала межею між українським і білоруським етносами, лінія Ясельда-Горинь - частина балто-слов'янського розмежування, котра поділяє Полісся на західне і центральне; середньовічні межі племінних спільнот сіверян, древлян, дреговичів, волинян; кордони Галицько-Волинського, Турово-Пінського, Київського, Чернігівського кня-зівств). Поліські історико-географічні межі, обумовлені подіями давнього минулого, нині виявляють себе за різними культу-рологічними ознаками, з-поміж яких важливе місце займає і система ранньотрадиційних наспівів - календарно-сезонних і родинно-обрядових.. Полісся характеризується значною кількістю локальних мелодичних типів, які виступають діагностуючим елементом музичних діалектів і слугують одним з важливих покажчиків мелодіалектного членування регіону. У мелотипології повною мірою відбивається специфіка терену як зони міжетнічних контактів з притаманною їй частотою зміни діалектних стилів. І.Клименко, кандидат мистецтвознавства |
28 січня 2010
|
| Закрити |
